Постановление ВС-КГС об определении природы договора и порядке взыскания по расписке

Постанова
Іменем України

21 березня 2018 року

м. Київ

справа N 211/3035/14-ц
провадження N 61-3673св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — Луспеника Д.Д.,
суддів: Білоконь О.В., Гулька Б.І., Хопта С.Ф., Черняк Ю.В. (суддя- доповідач),

учасники справи:
позивач — ОСОБА_1,
відповідача — ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 березня 2016 року у складі колегії суддів: Михайлів Л.В., Барильської А.П., Ляховської І.Є.,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики з урахуванням індексу інфляції, трьох процентів річних та відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що на початку березня 2011 року він передав у борг ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 3 500 грн на строк до 25 серпня 2011 року.

На початку квітня 2011 року він передав відповідачу у борг грошові кошти у розмірі 1 200 грн також на строк до 25 серпня 2011 року.

У липні 2011 року ОСОБА_1 дізнався про те, що відповідач планує змінити місце роботи, тому останній написав йому дві розписки від 01 липня 2011 року та від 28 липня 2011 року, в яких визнав факт своєї заборгованості із зазначенням сум позики та терміну їх повернення. Взяті на себе зобов’язання щодо повернення боргу ОСОБА_2 не виконав.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідача на його користь борг у розмірі 4 700 грн. інфляційні втрати — 822 грн 20 коп., три проценти річних у розмірі 363 грн 87 коп., 3 тис. грн на відшкодування моральної шкоди, витрати на правову допомогу в розмірі 1 500 грн та 487 грн 20 коп. на відшкодування сплаченого судового збору.

Справа переглядалась судами неодноразово.

Рішенням Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 березня 2015 року у складі судді Сарат Н.О. позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики в розмірі 4 700 грн. 169 грн 20 коп. інфляційних втрат, три проценти річних у розмірі 363 грн 87 коп.

У іншій частині заявлених вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач належним чином не виконав умови договорів позики та не повернув у строки, визначені розписками, борг у зв’язку із чим на користь позивача підлягає стягненню сума бору з урахуванням інфляційних втрат та 3 % річних від простроченої суми. Відмовляючи у задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди, суд виходив із того, що нормами чинного законодавства України не передбачено стягнення моральної шкоди у договірних правовідносинах.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 травня 2015 року у складі колегії суддів: Братіщевої Л.А., Грищенко Н.М., Чорнобука В.І., скасовано рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 березня 2015 року в частині стягнення боргу в розмір 1 200 грн та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у позові; у частині стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних змінено, розмір стягнутих інфляційних втрат зменшено до 126 грн. трьох процентів річних — до 271 грн.

У іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що текст розписки від 28 липня 2011 року, на яку посилається позивач як на підставу для стягнення з відповідача суми боргу у розмірі 1 200 грн. свідчить про зобов’язання ОСОБА_2 як директора приватного підприємства «Профи» сплатити 25 серпня 2011 року суму у розмірі 1 200 грн. а не про отримання ним у борг, тобто в цьому випадку має місце виконання відповідачем інших зобов’язань, а не повернення боргу у розмірі 1 200 грн. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо наявності між сторонами боргових зобов’язань, які виникли на підставі розписки від 01 липня 2011 року, а тому залишив в цій частині рішення суду першої інстанції без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 18 листопада 2015 року у складі колегії суддів: Луспеника Д.Д., Гулька Б.І., Хопти С.Ф., Черненко В.А., Штелик С.П., скасовано рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 травня 2015 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за розпискою у розмірі 3 500 грн. інфляційних втрат і трьох процентів річних, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що позивачем не надано належних і допустимих доказів того, що він надав відповідачу позику у розмірі 3 500 грн. тому висновки судів попередніх інстанцій ґрунтуються на припущеннях, що суперечить вимогам частини четвертої статті 60 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 березня 2016 року у складі колегії суддів: Михайлів Л.В., Барильської А.П., Ляховської І.Є., залишено без змін рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу від 02 березня 2015 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми боргу у розмірі 3 500 грн. інфляційних втрат та трьох процентів річних.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що розписка ОСОБА_2 від 01 липня 2011 року на суму 3 500 грн вказує про наявність між сторонами договору позики та підтверджує факт передачі позикодавцем грошової суми позичальнику.

ОСОБА_2 у касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану ухвалу суду апеляційної інстанції та справу направити на новий розгляд до апеляційного суду.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно визначив характер спірних правовідносин та норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, у зв’язку із чим передчасно залишив без змін рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині. Крім того, апеляційний суд не взяв до уваги підстави скасування судом касаційної інстанції рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 травня 2015 року.

Відзив на касаційну скаргу не подано.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

24 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час виникнення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно з розпискою від 01 липня 2011 року ОСОБА_2 зобов’язався погасити борг у розмірі 3 500 грн до 25 серпня 2011 року.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов’язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа і на підставі установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов’язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошових коштів із зобов’язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі N 6-1967цс15.

Як вбачається зі змісту розписки, ОСОБА_2 зобов’язався до 25 серпня 2011 року погасити борг у розмірі 3 500 грн.

Отже, розписка містить лише умови отримання позичальником у борг грошових коштів із зобов’язанням їх повернення. Однак, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, не містить дати отримання грошових коштів та реквізити сторін (ПІБ, ІДН, місце реєстрації чи проживання кредитора і боржника, паспортні дані сторін, контактні телефони, електронну пошту тощо).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ принцип належного здійснення правосуддя передбачає, що у рішеннях судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позиції сторін, орган влади зобов’язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 1 липня 2003 року, п. 36). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27 вересня 2001 року, п. 30).

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (частина четверта статті 10 ЦПК України, стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року).

Згідно із положеннями статті 179 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Відповідно до статті 212 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності, а результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Згідно із статтею 214 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Відповідно до пункту третього частини першої статті 215 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) у мотивувальній частині рішення суду необхідно зазначити мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, взявши до уваги розписку, складену 01 липня 2011 року, всупереч вимогам статей 179, 214 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді) всіх обставин справи не встановив, дійшов передчасного висновку про наявність між сторонами боргових зобов’язань.

Апеляційний суд, відхиляючи апеляційну скаргу ОСОБА_2 обмежився лише узагальнюючою тезою про те, що суд першої інстанції, з’ясувавши обставини справи та надавши належну правову оцінку зібраним у справі доказам, дійшов обґрунтованого висновку щодо часткового задоволення позовних вимог. В ухвалі апеляційного суду не зазначено, з яких мотивів і на підставі яких положень закону відхилено доводи апеляційної скарги, що є порушенням вимог пунктів другого і третього частини першої та частини другої статті 315 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи в суді).

Апеляційний суд, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, не встановив справжньої правової природи наявної в матеріалах справи розписки, дійшов передчасного висновку про наявність між сторонами боргових зобов’язань на суму 3 500 грн. залишив поза увагою, що у розписці, яка міститься у матеріалах справи, відсутні всі реквізити, необхідні для підтвердження укладення між сторонами договору позики на суму 3 500 грн.

Крім того, вирішуючи спір, апеляційний суд, у порушення вимог частини четвертої статті 338 ЦПК України 2004 року, не звернув уваги на викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2015 року мотиви скасування рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 травня 2015 року.

Таким чином, суд апеляційної інстанцій не вчинив жодної спроби проаналізувати доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 та висновки суду касаційної інстанції, зроблені за наслідками перегляду справи, порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

У зв’язку із викладеним, оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Крім того, касаційна скарга ОСОБА_2 містить клопотання про постановлення судом касаційної інстанції окремої ухвали стосовно суддів апеляційного суду Дніпропетровської області: Михайлів Л.В., Барильської А.П. та Ляховської І.Є. Клопотання мотивовано тим, що колегія суддів апеляційної інстанції під час перегляду справи в апеляційному порядку не врахувала висновки суду касаційної інстанції та під час постановлення ухвали про залишення без змін рішення суду першої інстанції неправильно застосувала норми матеріального права та порушила норми процесуального права.

Статтею 420 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції у випадку і в порядку, встановлених статтею 262 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу.

Відповідно до частини восьмої статті 262 ЦПК України окрему ухвалу може бути постановлено судом першої інстанції, судами апеляційної чи касаційної інстанцій.

Згідно з частиною десятою статті 262 ЦПК України суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції порушення норм матеріального або процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення. Такі самі повноваження має Велика Палата Верховного Суду щодо питань передачі справ на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Окрема ухвала суду є процесуальним засобом судового впливу на виявлені під час судового розгляду грубі порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли.

Правовими підставами постановлення окремої ухвали є виявлені під час розгляду справи порушення матеріального або процесуального права, встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню таких порушень.

Правові підстави для постановлення окремої ухвали відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 420 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 березня 2016 року скасувати та справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Клопотання ОСОБА_2 про постановлення окремої ухвали залишити без задоволення.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий: Луспеник Д.Д.
Судді: Білоконь О.В.
Гулько Б.І.
Хопта С.Ф.
Черняк Ю.В.

Заказать консультацию бесплатно

Имя

Телефон

×